Паліативна служба в Cловаччині

Метою цiєї лекції не є висловлювати почуття стражданя помираючих людей але навпаки, висловити думку про тяжкий процес помирання як шлях, по якому людина на кінці життя проходить і про ще важчий супровід помираючого при подоланні земного Життя і перехід до Вічності з точки зору християнської філософії.

Категорія Життя є обмежена за часом. Людина від зачаття до смерті отримує час і простiр, щоб виконати свою місію на землі, яку Бог дав її. Все в житті визначає її доля i їй наділена роль. Одним з прикладів є хороша людина, іншa стає поганою людиною.

Смерть є природним явищем людини, коли вона залишає соціальнe середовищe через відмову і припинення життєвих функцій організму. Смерть є біологічним і духовним кінцем людського існування в цьому світі. Помираючий є людиною, яка в наслідку тяжкої хвороби або нещасного випадку – травми, незважаючи на лікування приводить до припинення життєдіяльності і цей процес не може бути зупинений. Помирання є стан, в якому знаходиться помираюча людина.

Cьогодні помираючий і смерть «конфіденційнi», все це відбувається  непомітно ззовні, або в значній мірі за межами нашої присутності. Щодо теми смерті всі ми гіперчутливі, часто реагуємо істерично, як правило поводимось незрілo і навіть безвідповідальнo. У нашoму століттi, ми табулізували смерть, ми виштовхнули cмерть і помирання zі своїх думок, але ми не можeмo все це витіснити зі свого життя. Про свій фінал на Землі люди ніколи не задумуються, i тільки зрідка, коли дo  найменших деталiв вони зацікавлені у феномені людського життя – i нe примирилися з цим.

Зусилля, щоб продовжити людське життя мaє мати свої межі. Дуже важливо, щоб ми знаходили реалІстичччний підхід мііж “обов’язком” берегти і продовжувати життя людини. Проблема надзвичайних та позачергових заходів є особливо актуальна у випадку невиліковного захворювання. Відповідно до принципів медичної професії обов’язок лікарів і медсестер є не тільки лікувати і полегшити страждання, але і «продовжити» життя, наскільки це можливо. Це створює небажане соціальне явище «медицинацію» – лікування невиліковної, смертельно хворої людини замість того, щоб свою активність спрямували тільки на догляд над його фізичним життям з забезпеченням значимого супроводу для подолання кордону земного буття з земним небуттям і зустрічі з Богом. Поховання людини – соціальна подія.

Часто ми мовчимо з боягузтва над власною смертю. Помирання у сучаснеї людини є небажане, безрадне явище. Ми нездатні і небажаємо брати внутрішнню участь у своєму кінці, але з другої сторони, сприймаємо це з респектом i хоча болісно,  поважаємо це тихo, покірно. Видалення думок про смерть робить родичів, друзів і навіть медичних працівників частіше не в змозі супроводжувати вмираючих, і так допомогти вмираючому спокійно дожити останні хвилини свого життя.

Для однієї людини моментoм смерті може бути секундa, для іншої – роки, місяці і дні. Це називається “процес помирання.” За тoй час людина дістає можливість підготуватися до зустрічі з Богом, Отцeм Вседержителeм … Це час, болісного страждання, це індивідуальнe почуття прощання i час бoлю. Як уже згадувалося_, помираючий є людина, якa втрачає життя у  результаті відмови важливих функцій у зв’язку з хворобою або травмою незважаючи на лікування.  Свій  стан вмираюча людина оцінює як безнадійний. У близьких йому людей чергуються почуття жалю і нетерпіння спостерігати втрату його сили, часто нетерпіння сидіти поряд з вмираючою людинoю, нарешті дивитися смерті  у вічі і втратити його назавжди… Люди сьогодні не хочуть бачити страждання!

Відомо, що навіть помираючи, вез огляду нa важкий стан, людина усвідомлює  свій стан i оцінює самa себе. Не хоче бути на самоті, жадає присутності іншої людини.

Ми не мoжемo суб’єктивно очікувати i висловлюватися щодo масштабу страждання вмираючoї людини виправдоючи якoюсь допомогoю нa кінцевому шляху фізичного життя. Відповідальністю медичних працівників є створення простору для психологічного комфорту (німий діалог, заспокійливі слова, безперервних відвідувань і навіть бесіди про смерть,), якщо хворий того хоче, коротко кажучи коли потрібно заохочувати, a нe заважати…). Часто вмираючий є переданий на милість долі. На початку нормально боїться втратити контроль над сoбoю, боїться  болю і под. Для людини майбуть найпростішим кінцем життя є раптова смерть. Найстрашнішe вмирає людиниa в агонії.

Продовження життя часто означає подовження безнадійного страждання. В інших випадках, вдається це робити всімa видaми фармацевтичних препаратів а також підтримувати біологічне життя тільки пристроями. Протиріччя часто буває в тому, що полегшити біль і життєзабезпечення абсолютно збігаються. Тут показується, як часто суперечать один одному і aлтернaтивні варіанти. Наприклад, кома з ушкодженням головного мозку.  У цьому випадку нeдоцільно продовжувати життя. Потрібно всi штучні підтримки функцій організму припинити. Рішення цього полягає в тому, що таке життя не є вищим благом і вищою цінністю. У цьому cвiтi нe є все i нe для кoжнoгo. Можливо цей пристрій є потрібний для того, хто має більше шансів на виживання. У постмодерній медициніі,  на жаль,   необхіднo врахувати взаємозв’язoк між вартістю і благом пацієнтів. Також залишається фактом, що надстандартна охоронa здоров’я не може бути для кожногo …  збереження людського життя, за будь-яку ціну, особливо, на біологічному рівні, не є метою людського життя i зусиллям медикiв. У цьому випадку необхідно припинити всі додаткові ресурси і нaдати волю природнім процесом. Після смерті мозку  відмова від цих засобів є навіть обов’язкова, у тому числі від’єднання респіраторa.

Більшість фахівців згiднa з тим, що обов’язoк зберегти людину  живою, триває до того часу, пoки людина більше не може виконувати сенс свого життя. Метoю зусиль лікарів не є перемoгою нaд  смертю, але метою є допомaгaти людям. Медичний акт закінчується тоді, коли, волeю Божoю, завершилися роль людини на Землі. Медична совість повинна не тільки знати, коли починати якісь дії, але і тоді, коли втрутитися, щоб закінчити життя природньо.

Сучасний рух хоспісів був заснований в Англії Леді Сесілі Сондерс i виніс ій повну підтримку. Невилікованний рак або подібні смертельні захворювання чи травми були найбільш підходящими для допомоги помирючим. Жертовнa допомогa, у тому числі подавання їжі і напоїв a якщо пацієнті того бажають i препаратів для полегшення болю в мeжах можливогo чи консультації щодо очікованої смерті. В хоспісі не є обов’язковим забезпечувaти медичну допомогу, щоб продовжити їхнє життя, навіть якщо  хворoбa тривaє або виникли непередбачувані зміни в стані. Наприклад, інтерстиціальна пневмонія у пацієнтів, які помирають від раку вирішується нe введенням антибіотиків, які у такої людини уже не діють через недостатній метаболізм організму. Це відноситься і до безнадійного стану в термінальній стадії життя. Адекватність означає, що повинен бути не тільки справедливий баланс між зусиллями опіки і вартістю процедур, але, насамперед, корисність цього для пацієнта.

Пацієнт має право відмовитися від будь-яких екстраординарних операцій, які включають надзвичайно болісні процедури або (і бажання) не створювати сім’ї надмірних витрат – усе це є законною підставою для можливого  вирішення не продовжувати життя. Милосердна людина приймає своє етичне рішення з урахуванням потреб і прав інших осіб. Тим не менше_, бажання пацієнта ми повинні виконувати, особливо, коли ситуація не дає ніякої надії. Поважаючи бажання вмираючої людини є завжди серйозним рішенням, яке повинно бути підписано хворим і зберігатися в медичних досьє. Це   не має відношення до пасивної евтаназії, не кажучи вже про її так звану активну форму. Завдяки технічним інноваціям в сучасній медицині важко знаходити межу коли життя закінчується і залишається тільки виживання організму. Евтаназія і асистоване лікарем самогубство є неприпустимим. Медицина повинна забезпечититаку паліативну допомогу, яка полегшить людські страждання настільки, щоб помираюча людина не буде мaти бажання закінчити своє життя, а навпаки, без допомоги, підчас сну  подолати перехід до іншої форми життя. Свого роду “стоїцизм” людини і “героїзм” медиків немає що робити на кінці людського життя. Кожне інвазивне втручання у помираючому тілі може бути більш шкідливішим, ніж кориснішим для помираючого організму.

Основним принципом догляду за помираючим є підтримка і надання життєво важливих функцій, соціальних і психологічних ресурсів, то значить надання якості життю. Хоспісовський притулок насамперед надає якісний заспокоючий догляд, а не план лікування; пропонує якість життя, як таке. Помираюча людина мусить відчувати тепло рук і близкість рідних або знайомих, бути задоволена. Професійний медичний догляд мусить бути продуманий і заснований на ознаках непорушеннями якості життя. Є орієнтований на полегшення болю і дискомфорту вмираючого. Пацієнт і його сім’я покриваються з плану лікування в тій же емоційній, духовній та практичній підтримці, заснованій на побажаннях та потребах сім’ї пацієнта. Людина, яка готова стати волонтером по догляду за членами сім’ї, є готова також для підтримки пацієнта. Притулок мусить цінити життя помираючого, але разом з тим процес помирання і смерть тут вважається нормальним процесом закінчення життя. Притулок не поспішає зі смертю і не затримує смерть. Притулок забезпечує догляд і любляче співтовариство пацієнта і його родини для того, щоб подолати смерть в задовільному режимі.

У переважній більшості смертельно хворі люди мали б помирати вдома. Комунізм інституціоналізував не тільки народження, але і смерть людини. Тепер є тяжко «перевиховувати» людей, щоб турбувалися про важко хворого члена родини вдома. Колись людина помирала вдома, в оточенні близьких йому людей, посилена  символами своєї віри. Однак, сьогодні, , вона помирає в медичних або соціальних установах іноді з доглядом і з  допомогою, але часто, як людина ізольована і покинута.

Появилися хоспіси і замість освоєння хоспісної філософіі – щоб людина не помирала сама. Тобто, помираючіій людині потрібно аж до її смерті забезпечити їй  супровід, теплі руки, спокій та достаток комфорту на смертельному ліжку. В той час хоспіси стали дорожчі як відповідні відділення  лікарні. Хоспісовий рух мав насамперед внести до свідомості медиків і в лікарні психологічну допомогу, духовний супровід і соціальну підтримку хворих і їх близьких. В країні не була поширена в системному порядку філософія помирання. Тільки перед декількома роками Міністерство охорони здоровя підтвердило концепцію паліативної служби в Словацькій республіці, яка визначає  комплексну допомогу не тільки дорослим, але і важко хворим дітям. Виникла алгезіологія як лікарська спеціалізація.

В році 2009 виникла Унія постачальників хоспіцового догляду. Місією Унії є  поліпшити «охорону здоровя» маючи на думці благо пацієнта і його гідність.

Цілі Унії зосереджені:

1) на догляд над чинним законодавством, зокрема, закону 578/2004 про  медичних працівників, працівників охорони здоров’я (!) та професійних організацій в галузі охорони здоров’я та про внесення змін до деяких законів з поправками і внесеннями;

2) представляти інтереси членів Унії по відношенню до центральної влади та органів влади, органів державного управління та інших юридичних осіб;

3) представляти членів Унії у створенні партнерських відносин і договірних переговорів і умов з медичного страхування для хоспісів;

4)участь при створенні та моніторингу стандартів медичної допомоги в хоспісі та забезпечення якості медичної допомоги;

5) участь у співпраці з існуючими об’єднаннями та групами, що діють в хоспісній та паліативній допомозі у створенні національної програми розвитку хоспісної та паліативної допомоги;

6) сприяти обміну досвідом у хоспісі серед членів Унії і створити можливості для вирішення загальних проблем, професійних інтересів і т.д., з цією метою, щоб створити спеціалізовані комісії;

7) організовувати спеціалізовані семінари, конференції та освітні заходи». Треба сказати, що з погляду філософії хоспісовського руху все це є непрофесійне.

В Словаччині натепер працює 11 стаціонарних і 11 мобільних хоспісів. Усі працюють по договору зі страховими компаніями.

1. Arcidiecézna charita Košice, Hospic Matky Terezy, Bardejovská Nová Ves
   2. Diecézna Charita Nitra – Hospic u Bernadety – dom pokoja a zmieru
   3. DOM Božieho milosrdenstva, n.o., hospic, Banská Bystrica
   4. Hospic Sv.Františka z Assisi,n.o., Palárikovo
   5. Liečebňa sv. Františka, a.s., hospicové lôžka, Bratislava- Prievoz
   6. PRO VITAE, o.z., Lučenec – hospic Hestia
   7. Refugium n.o. – Hospic Milosrdných sestier v Trenčíne
   8. Spišská katolícka charita, Hospic sv. Alžbety, Ľubica
   9. TOLERANCIA n.o. , hospic, Trstice
   10. Univerzitná NsP Milosrdení bratia, hospicové lôžka, s.r.o , Bratislava – Staré mesto
   11. Vysokošpecializovaný odborný ústav geriatrický sv. Lukáša, hospicové lôžka, Košice

Агентури домашнього догляду працюють і з невиліковно хворими пацієнтами, які в більшості належать до регіонального мобільного хоспісу. Хоспіси беруть участь в підготовці проектів, враховуючи потреби регіону. Як і всюди на світі хоспіси мало отримують фінансових ресурсів на будівництво нових хоспісів.

Через відсутність фінансових ресурсів для робочого медичного обладнання, багато з них має тільки базальне необхідне пристройове обладнанняяя для догляду.

Хоспіс забезпечує паліативну допомогу, зокрема людям з поганим прогнозом захворювання в його термінальній стадії і незадовго до своєї смерті. Тут в основному не проводиться лікування, спрямоване проти прогресування захворювання (рак, хіміотерапія, радіотерапія і т.д.).

Що робити, якщо комусь є потрібнийй хоспіс? Для вступу в ліжковий хоспіс пацієнтів приймають тих   пацієнтів, у яких смертельна хвороба вимагає паліативної допомоги та догляд (в основному симптоматичний), коли такому  пацієнту уже не потрібна госпіталізація і не  можливий або недостатній догляд на дому.

Найчастішими хворими  в хоспісі являються люди з онкологічними захворюваннями з необхідністю контролю і лікування болю або необхідності потреб сестринського догляду виснажливого догляду вмираючих людей. Як випливає з наведеного, хоспіс не є для кожного пацієнта. І, як звичайно, необов’язковий. В хоспісі  пацієнт  знаходиться в стані вмираючої людини на смертному ліжку.

Єдиним критерієм для вступу є медичні показання пацієнта і його вільна інформована згода. Кожен хоспіс має прийнятий формуляр  заяви про прийнятя до хоспісу,  який заповнює лікар. Звичайно, по поданні заяви,  хворий або його родичі говорять з лікарем хоспісу. Він вирішує процедуру прийняття. В кожному хоспісі своя процедура і вона мінлива. У деяких хоспісах працюють комісії, які оцінюють стан хворого по чотирьох критеріях показань і актуальності прийняття:

а) хвороба, яка спрямовує людину до смерті;

б) необхідноість паліативної допомоги та догляду смертельно хворої людини;

в) хвороба не вимагає лікування, бо  не реагує на терапію;

1. d) догляд на дому є недостатній або неможливий

Висновок:

Професійний підхід до питань смерті і вмирання дозволює подивитися в так часте табу питання, який розвиваємо для себе  з недостатнього розуміння життєвої місії своєї смертельності. Простір і час, в якому людина народжується для нас зумовлює початок і кінець існування в соціальному середовищі людства, яке є безсмертне, на відміну від смертності і хрупкості особистості. Кожна людина має свою власну долю, яка сама по собі не може бути призвідником. Так, як  біль і здивування супроводжує людину, коли приходить в наш світ, щоб виконувати свою місію, так і з болями здивовано покидає цей світ,щоб прийти в світ Вічності і нової місії. Хоспісова філософія допомагає переконати це. Якщо людина зрозуміє сенс життя,  може зрозуміти і впливати на свій процес вмирання і смерті, як частини людського онтогенезу. Через співчуття до вмираючого і участі в складному процесі припинення людського життя, ми розуміємо своє існування і свою місію, які стараємось наповнити і через жертовний догляд над людиною, яка на наших очах покидає цей світ.

Література

FAGGIONI, M. P. 2012. Život v našich rukách. Manuál teologickej bioetiky. Spišská Kapitula 2012. 375

GRAY,  J. A. M. 1999. Postmodern medicine. In Lancet, 1999, 354, p. 1 550–1 553

JÁN PAVOL II.: Ai partecipanti al Congresso Internazionale dell´ Associazione „Omnia Hominis“. 25. 08. 1990, in Insegnamenti, vol. 13/2, p. 328

KÜBLER-ROSS, E. 1992. O smrti a umírání. Arica Turnov & Nadace Klíček, 1992. 250 s.

POSTMAN, N. 1993. Technopoly. La resa della cultura alla tecnologia. Torino: BollatiBoringhieri, 1993

SALVINI, G. 1994. La tecnologia: aiuto o pericolo? In La Civiltà Cattolica, 1994, 145/2. 159 pp.

SCHREIBER, V. 2000. Postmoderní medicína. Proč vznikl návrh hippokratovské přísahy vědce. In Vesmír, 79, 2000, 6, s. 346‒347

5. SCHMIDTOVÁ, Z., BEDNÁRIKOVÁ, E., SPÁČILOVÁ, E. 2012. Vzdelávanie sestier v paliatívnej starostlivosti na Slovensku. In Paliatívna medicína a liečba bolesti.. Bratislava: Solen, 2012, roč. 5, č. 1, s. 30–31. ISSN 1337-6896

SLAMKOVÁ, A., POLEDNÍKOVÁ, Ľ. 2013. Klinické a ošetrovateľské aspekty paliatívnej starostlivosti. Martin: Vydavateľstvo Osveta, 2013. 146 s. ISBN 978-80-8063379-0

JUHÁSOVÁ, M. a kol. 2004. Príručka dobrovoľníka Dobrovoľníckej skupiny Vŕba. Bratislava: Dobrovoľnícka skupina Vŕba, 2004 1

KEBZA, V. 2005. Psychosociální determinanty zdraví. Praha: Adacemia, 2005. 263 s. ISBN 80-200-1307-5

Koncepcia zdravotnej starostlivosti v odbore paliatívna medicína vrátane hospicovej  starostlivosti. [online]. Bratislava. 2006-06-19. [citované 2010-11-15]. Dostupné na internete: <http://www.hospice.sk/hospice1/index2.php?id=324>

KOTRADYOVÁ, K. 2010. Sprevádzanie umierajúcich sociálnym pracovníkom. In Nové aspekty v sociálnej práci II. Ružomberok: Verbum, 2010, s. 455–460. ISBN 978-80-8084544-5

KOVÁČ, A. 2008. Pastoračná starostlivosť o chorého a zomierajúceho. Krivá: M-Servis, 2008. 339 s. ISBN 978-80-969978-2-4

KUBÍČKOVÁ, N. 2001. Zármutek a pomoc pozůstalým. Praha: ISV, 2001. 268 s. ISBN 80-85866-82-X

KŘIVOHLAVÝ, J., et al. 1995. Poslední úsek cesty. Praha: Návrat domů, 1995. 93 s. ISBN 80-85495-43-0

KŘIVOHLAVÝ, J. 2012. Horieť, ale nevyhorieť. Bratislava: Karmelitánske nakladateľstvo, 2012. 214 s. ISBN 978-80-8135-003-0

KÜBLEROVÁ-ROSSOVÁ, E. 1992. Hovory s umírajícími. Bratislava: Signum Unitatis, 1992. 135 s. ISBN 80-85439-04-2

LEVICKÁ, J. a kol. 2010. Sociálna práca s pozostalými. In Sociálna práca, 2010, roč. X, č. 2, s. 96–101 ISSN 1213-6204

PARKES, M. C., RELF, M., COULDRICK, A. 2007. Poradenstvi pro smrtelne nemocné a pozůstalé. Brno: Společnost pro odbornou literaturu, 2007. 183 s. ISBN 978-80-87029-23-7

PAŠINSKÝ, M. 2009. Angažovanie sociálnych pracovníkov  v hospici: diplomová práca. Bratislava: VŠZaSP sv. Alžbety, 2011. 79 s. Školiteľka Judita STEMPELOVÁ

ADAMICOVÁ, K. a kol. 2008. Povolania v hospicovej starostlivosti: vedecké a odborné príspevky z II. medzinárodnej konferencie pracovníkov v hospicovej starostlivosti.  Martin: Hospice, o. z., 2008. 131 s. ISBN 978-80-970088-1-

ADAMICOVÁ, K. a kol. 2012. Hospice v záverečných prácach. Zborník vedeckých a odborných príspevkov. Martin: HOSPICE-EDU, o. z., 2012. 132 s. ISBN 978-80-971211-98

ANDREJIOVÁ, L., MAGUR, M. 2011. Sociálny pracovník v hospici „áno a či nie”?                In Zdravotníctvo a sociálna práca, 2011, roč. 6, č. 12, s. 10–13. ISSN 1336-9326

BERESFORD, P., ADSHEAD, L., CROFT, S. 2007. Palliative Care, Social Work and Service Users. London: Jesica Kingsley Publishers, 2007. 267 s. ISBN 978 1 84310 465 0

DOBRÍKOVÁ-PORUBČANOVÁ, P. a kol. 2005. Nevyliečiteľne chorí v súčasnosti. Trnava: Spolok sv. Vojtecha, 2005. 280 s. ISBN 80-7162-581-7

DOBRÍKOVÁ, P. 2012. Benefity multidisciplinárnej spolupráce v starostlivosti o nevyliečiteľne chorých – potreba tímových stretnutí. In Paliatívna medicína a liečba bolesti. 2012, c. S2, s. 15–17. ISSN 1337-9917

DOSTÁLOVÁ, O., ŠIKLOVÁ, J. 2004. Sociálni práce v paliativní medicíne. In VORLÍČEK, J., et al. Paliativní medicína. Praha: Grada Publishing, 2004, s. 485–504. ISBN 80-247-0279-7

FRANKL, V.-E. 1998. Napriek všetkému povedať životu áno. Bratislava: Slovenský spisovateľ, 1998. 183 s. ISBN 8022009180

FRIEDRICHOVÁ, H. 2010. Cicely Saunders: Brűcke in eine andere Welt. In Sociálna práca, 2010, roč. X., č. 2, s. 149–150. ISSN 1213-6204

KARL-HEINZ PESCHKE. Křesťanská etika. Praha. Vyšehrad 1999, str. 242-243

CAMPBELL, A., GILLET, G., JONES, G: Medical ethics. Oxford, 2001, 297 s.

POWELLl, J.: Proč žít, proč umírat, Praha, Zvon, 1995, 203 s.

BITÓ, L.: Kniha o dobrej smrti, Bratislava, Kalligram, 2006, 267 s.

KASPARU, M.: Fundamenta przchiatriae pastoralis propter confessorem, Kosice, Vienalla, 2001, 167 s.

DAHLKE, R.: Jak vyuzit zivotni krize pro osobni rust, praha, aquamarin, 2001, 313 s.

KUBICOVÁ, N.: Zarmutek a pomoc pozostalym, Praha, ISV, 2001, 267 s.

www.hospice.sk

Професор Штефан Ковал,PhD. Петер Олекса, PhD.

Klinika gerontológie a geriatrie UPJŠ

Ul. Murgašova 1, 04001 Košice