Значення покаянної молитви преподобного Єфрема Сирійського

Період Великої Чотиридесятниці

«Господи і Владико життя мого, духа млявости і недбайливости, владолюбства і пустослів’я віджени від мене.

Духа ж доброчесности і смиренномудрія, терпіння й любови даруй мені, недостойному рабові Твоєму.

Так, Господи Царю, дай мені зріти мої прогрішення і не осуджувати брата мого, бо Ти благословен єси на віки віків. Амінь».

Ця молитва вичисляє всі негативні і позитивні елементи покаяння і визначає список наших індивідуальних подвигів. Мета цих подвигів — визволити нас від основних духовних хворіб, які знесилюють наше духовне життя і не дають можливости навернутися до Бога.

Основна недуга — це млявість (лінивство). Звідси — переконання в неможливості, а, отже, й небажання щось міняти, цинічне ставлення до духовного життя — мовляв, хіба це щось міняє?

Млявість тягне за собою недбайливість (униніє), яка, згідно навчання великих учителів духовного життя, є великою небезпекою для душі. Людина, що перебуває в полоні недбайливості, позбавлена можливості бачити добрі, позитивні речі. Униніє – воістину диявольська спокуса, тому що саме диявол, батько брехні, наповнює життя темрявою і запереченням. Людина, поневолена недбайливістю, не здатна бачити світло і прагнути його.

Владолюбство є наслідком млявости і недбайливости. Ці спотворюють наше ставлення до життя, спустошують його і позбавляють будь-якого смислу; що примушує нас шукати компенсацію в неправильному ставленні до інших людей. Якщо душа людини не звернена до Бога, не шукає вічних цінностей, вона неминуче стане егоїстичною, егоцентричною, а це означає, що інші люди стануть для неї засобами для задоволення бажань.

Владолюбство не завжди виявляється як бажання командувати і панувати над людьми — це може бути й байдужість, зневага, відсутність інтересу, уваги й пошани до інших людей. У цьому випадку дух млявости і недбайливости спрямований на інших; духовне самовбивство тут поєднане з духовним убивством.

І, нарешті, — пустослів’я. Серед сотворінь лише людина має дар мови. Всі святі отці вбачають у цьому «відбиток» Божого образу в людині, бо Сам Бог явлений нам як Слово (Йо. 1:1). Мова виражає саму суть людини, її сповнення, і саме тому може стати і знаряддям падіння, самознищення, обману і гріха. Слово спасає і вбиває, надихає і отруює; правду виражають словом, але й диявольска брехня користується словом. Володіючи найвищою позитивною силою, слово може мати і величезну негативну силу. Коли слово віддаляється від свого Божественного джерела, воно стає пустим, стає знаряддям гріха.

Це – чотири духовні недуги, з яких треба оздоровитися; але це може зробити лише Бог. Тому перша частина цієї Великопісної молитви — це крик із глибини людської немочі. Після цього молитва представляє чотири позитивні цілі навернення.

Доброчесність/стриманість/чистота — позитивна протилежність духа млявости. Млявість означає, насамперед, розсіяння, поділеність, спотвореність наших опіній і понять, нашої енергії, неспроможність бачити речі, як вони є, в їх цілості. Протилежністю млявости є цілісність. Якщо доброчесність вважають, зазвичай, чеснотою, протилежною, передусім, сексуальній розбещеності, то це тільки тому, що спотвореність нашого існування ніде так ясно себе не виражає, як у розпусті, у відчуженні життя тіла від життя духа, від духовного контролю.

Перший чудесний плід доброчесности — смиренність. Це, насамперед, перемога правди в нас самих, знищення брехні, в якій ми звичайно живемо.

За доброчесністю і смиренням, природно, йде терпіння. «Упала» в своїй природі людина — нетерпелива, бо, не бачачи самої себе, вона схильна судити і осуджувати інших. Терпеливість — воістину Божественна прикмета. Коли людина є мірилом самої себе, вона нетерпелива і з собою (бо хоче успіхів негайно), і з іншими, (яких осуджує). Але Бог дивиться глибше, і чим більше ми наближаємося до Бога, тим терпеливішими стаємо і тим більше відбиваємо в собі притаманну лише Богові пошану до кожної окремої істоти.

Вінець і плід усіх чеснот — любов, яку може дати і якої може навчити тільки Бог; це – дар, який є ціллю всіх духовних вправ. Усе це підсумовує остання частина молитви, в якій просимо ласки побачити свої прогрішення і не осуджувати свого ближнього. Врешті-решт, існує лише одна небезпека: пиха. Пиха є джерелом зла, і зло є джерелом пихи.

Не вистачить, однак, тільки пізнати свої гріхи, бо й це може бути обернутися в пиху; святі отці перестерігають від фальшивого благочестя, яке під прикриттям смирення і самоосудження, може привести до диявольської пихи.

Після кожного прошення молитви творимо доземний поклін. Поклони є прикметною рисою всього Великопісного богослуження, але в цій молитві їх значення розкривається найкраще. Ціла людина, душею і тілом, відпала від Бога; і, щоб повернутися до Нього, має бути оновлена цілком.

Гріх — це перемога плоті, ірраціональної похоті в нас, над духовною природою. Але тіло — це Божий храм, настільки святий, що Сам Бог «став тілом». Покаяння — це не зневага до тіла, а намагання повернути йому його правдиву гідність храму людської душі. Християнська аскеза — це боротьба не проти тіла, а за нього. Тим-то доземні поклони є душевно-тілесним знаком покаяння і покори, богопоклоніння і слухняности.

Київська архиєпархія УГКЦ