Багато речей вказує на те, що час в якому ми живемо, знову переломний. І можна вірити, що , попри негативні явища й потрясіння, цей перелом не діється без участи Провидіння. Сьогоднішні християни не повинні уникати раціональних підходів до важливих суспільних проблем, вразливих і болючих для тих осіб, які з ними стикаються, адже оточуючий нас світ –  це дуже складне, і багате середовище, у якому постійно триває духовна боротьба за людину і за реалізацію її призначення, згідно з намірами Творця.

Одним із таких сучасних викликів, які постають у Європі, загалом, і в Україні, зокрема, є безробіття. Безробіття є ознакою дисбалансу між пропозицією робочої сили (кількість людей, які бажають працювати) і попитом на робочу силу (кількість робочих місць що пропонуються). Бути безробітним – це велика біда. З одного боку, безробітні болісно відчувають зменшення своїх прибутків. Вони мусять у всьому себе обмежувати. До цього додається ще й інше лихо – незайнятість, від якої дуже терпить почуття власної гідності, особливо, коли безробіття триває довгий час. Не дивно, що багато безробітних стають похмурими і безрадісними. Безробіття, яке Папа Іван Павло ІІ називав «лихом» у своїй енцикліці «Працею своєю» («Laborem exercens»), з особливою силою б’є по молоді, яка «з болем усвідомлює себе обдуреною і відкинутою, незважаючи на її бажання чесно працювати і  з її готовністю перебрати на себе відповідальність за економічний і соціальний розвиток суспільства».

Подолання безробіття вимагає знання причин цього явища. До зовнішніх причин слід віднести новий виток світової економічної кризи, труднощі в конкуруванні з високорозвиненими економіками країн Європи, затяжний військовий конфлікт з Росією. Внутрішні причини полягають у зниженні впродовж останніх 15-20 років рівня якості навчання у освітніх закладах і як наслідок різке падіння кваліфікації майбутніх випускників; високому рівні корупції у питаннях працевлаштування;  браку довіри у багатьох інвесторів до сприятливого економічного розвитку в Україні; конфліктах, пов’язаних з  конкуренцією, що супроводжуються скороченням кількості робочих місць, тощо. Виникає парадоксальна ситуація:  понад півтора мільйона осіб, які готові до праці, потерпають від низького рівня життя і відсутності професійної самореалізації, причому страждають не лише вони, а й члени їхніх сімей. Соціальне питання про тертя між капіталом та працею щораз більше пересувається у бік непорозумінь між тими хто має роботу, і безробітними.

Дослідження причин безробіття та вживання економічних, політичних, кон’юнктурних та фінансових заходів для його подолання  є прерогативою відповідальних за це осіб, тобто парламентів, урядів, політичних партій і відповідних науковців. Церква апелює до їхнього сумління. ЇЇ служителі нездатні контролювати тривалість робочого тижня, встановлення межі пенсійного віку, порушення понаднормової роботи, збільшення податків.  Беручи до уваги проблему безробіття, Церква в силу її споконвічного покликання має передусім таке завдання: докладати всіх зусиль, щоб безробітні (як офіційно зареєстровані, так і ті, кого зачепило так зване приховане безробіття) не отримали тавро людей, які не бажають працювати. Безробітні потребують не стільки співчуття, скільки розуміння їхнього становища і нормального ставлення. Дехто повністю усамітнюється і уникає будь-яких контактів; в сім’ях безробітних накопичуються невдоволення і розчарування, що часто може стати причиною небезпечних криз. Парохії й католицькі соціальні спілки повинні вияснити, скільки є безробітних у їхніх громадах, проаналізувати становище і визначити, де ситуація особливо важка. Вони можуть допомагати безробітним вирішувати питання з різними установами, збирати відомості про місцевий і регіональний ринок праці та про заходи, які проводяться з метою підвищення або зміни професійно кваліфікації, налагоджувати контакти між безробітними й тими підприємствами, де ще, можливо, знайдуться робочі місця.

Безробіття має суттєві економічні, моральні, психологічні та соціальні наслідки. Воно справляє деструктивний вплив не лише на економічний розвиток країн, а й на долі людей. Завдаючи відчутної шкоди їх життєвим інтересам, оскільки унеможливлює докладання їхніх умінь у тому виді діяльності, в якому вони можуть найкраще виявити себе. Безробіття призводить до втрати вже набутих професійних навичок, змушує людей шукати нових робочих місць в інших галузях і сферах, здобувати нові професії, справляє суттєвий психологічний вплив, породжує почуття невпевненості та серйозного психологічного стресу. Тому одним із основних завдань держави є досягнення економічного обґрунтованого мінімуму безробіття і зниження пов’язаного з ним соціальних втрат.

Американські учені дійшли висновку, що зростання безробіття на один відсоток призводить до зростання показників соціальної патології, зокрема зростання: загальної смертності – на 2%; кількість самогубств – на 4%; кількості убивств – на 6%; кількості ув’язнених – на 4%; психічнохворих – на 3%.

Опитування українських мігрантів, які від’їжджали до Австралії, Канади, Нової Зеландії та США, було проведено Представництвом МОМ в Україні у вересні-жовтні 2011 року. За випадковою вибіркою були опитані 150 осіб (64% – жінки, 36% – чоловіки). Дослідження показало гендерні та вікові відмінності щодо намірів емігрувати.

Емігранти, що від’їжджають до Австралії, Канади, Нової Зеландії та США, – це переважно особи у віці до 30 років (64%), жінки (64%), які мають вищу освіту (56%) та збиралися емігрувати для постійного проживання (25%).

Дослідження підтвердило, що виїзд у відділенні заокеанські країни з метою постійного проживання здійснюють передовсім молоді й освічені українці. За отриманими даними, майбутні емігранти в Україні переважно були зайняті в сферах освіти, культури, науки, роздрібної торгівлі та послуг, або були студентами.

У 2012 році українці були п’ятою за чисельністю групою громадян третіх країн, які проживали на території ЄС, після громадян Туреччини (2,3млн), Марокко (1,9млн), Албанії та Китаю. У 2011-2012 роках Міністерство внутрішніх справ (МВС) оформило документи для 12 000 громадян України, які виїхали з країни на постійне місце проживання за кордон. Основні країни призначення: Російська Федерація, Німеччина, Ізраїль, США, Білорусь, Чехія.

У січні 2010 року до червня 2012 року, 1,2млн осіб, тобто 3,4% населення у віці від 15 до 70 років, працювали чи шукали роботу за кордоном, згідно з результатами дослідження, здійсненого Державною службою статистики України та Інститутом демографії та соціальних досліджень в рамках проекту, фінансованого ЄС та впроваджуваного МОП і МОМ.

В українській історії 20-го століття вирізняється вирізняється часовий період  1918-1939рр. коли Греко-Католицька церква взяла на себе відповідальне завдання – організацію соціальної опіки над вірними.  Греко-католицький обряд визнавався рівним із латинським, хоча насправді останній займав домінуючу позицію. У складних повоєнних умовах Польська держава чинила тиск на національне життя українського населення. Одним з проявів цього було ігнорування прав українців у гідному соціальному захисті.

У міжвоєнний період церква виконувала функції, які залишилися поза увагою державних структур по відношенню до українського населення. У зв’язку з соціальними та природними катаклізмами стрімко зростала кількість малозабезпечених громадян. Закликаючи вірних розвивати принципи гуманності, любові до ближнього, ГКЦ підтримувала соціально незахищені верстви населення, розв’язувала проблеми, спричинені Першою світовою та польсько-українською 1918-1919 рр. війнами. Допомога церкви проявилась у створенні фондів опіки над воїнами Української Галицької Армії, армії Української Народної Республіки, інвалідами

Значну увагу Греко-католицька церква приділяла підтримці голодуючих. Галицький єпископат неодноразово створював комітети допомоги для жертв голодоморів 1921-1923 рр. та 1932-1933 рр., спланованих радянським урядом. Духовенство очолило акцію, спрямовану на допомогу безробітним і вбогим, кількість яких значно збільшилось у зв’язку із світовою економічною кризою кінця 1920-х – початку 1930-х років. Під патронатом церковних ієрархів Андрея Шептицького, Йосафата Коциловського, Григорія Хомишина у кожній єпархії функціонували Українські комітети допомоги безробітним і вбогим. Поза увагою церкви не залишилась доля безпритульних, службовців, немічних старців, для яких були об лаштовані будинки-інтернати. Греко-католицька церква піклувалася за найвищі людські цінності – життя і здоров’я, які становлять для суспільства велику економічну вартість. Свідченням цього стало відкриття при сприянні духовенства Шпиталю ім. Митрополита А.Шептицького, який забезпечував медичну допомогу українському населенню.

Під впливом безробіття людина переживає кілька фаз розвитку специфічних стресових станів. Спочатку людина потрапляє у стан невизначеності і шоку. Це важке суб’єктивне переживаня, причому страх та емоції є чинниками ризику, при яких людина може бути піддана іншим негативним впливам з боку хворіб, нещасних випадків. Слід зазначити, що на цій фазі найсильнішим патогенним чинником є не стільки сам факт втрати місця праці, скільки тривала в часі загроза того (очікування), що це все є таки відбудеться. За нею слідує суб’єктивне полегшення і конструктивне пристосування до ситуації. Ця фаза триває 3-4 місяці після втрати роботи. Уже в перші тижні, будучи без роботи, дехто починає відчувати полегшення і навіть радість через наявність вільного часу. З’являєтьтся відчуття задоволеності життям. Деякі фіксують поліпшення здоров’я. Розпочинаються активні пошуки нового місця праці. Зазвичай після шести місяців відсутності роботи настає третя фаза – погіршення загального стану. Виявляються деструктивні зміни, коли питання стосується здоров’я, психіки, фінансів, соціального становища людини. спостерігається дефіцит активної поведінки, руйнування життєвих звичок, інтересів, цілей. Падає опірність протистояння негараздів. Особливо великі деструктивні настрої при тривалому безробітті, коли людина позбавлена хоча би найменшої змоги підзаробити. Не менш приємні для людини коливання, пов’язані з появою надії знайти роботу і втратою цієї надії. У підсумку така ситуація може призвести до припинення пошуків нового місця праці. Остання фаза характеризується безпорадністю і примиренням із ситуацією що склалася. Цей важкий психологічний стан спостерігається навіть за відсутності матеріальних труднощів чи за умови отримання соціальної допомоги з безробіття. Відсутність мінімальних успіхів у пошуку роботи веде до втрати надії, зростанні апатії, зломленості і пригніченості. Безробітний стає замкнутим і нетовариським, проводить велику частину часу вдома біля телевізора, і часто самоізолюється від сім’ї.

Для допомоги безробітним можна запропонувати три підходи, які можуть доповнюватися і взаємно перетинатися. Одним із способів підтримки людей, що тимчасово втратили роботу, є підтримка спільноти у якій вони могли б пізнати душевне сцілення, їм потрібне безпечне і сповнене теплими емоціями середовище, яке могло б їх підтримати на важкому проміжному етапі, коли вони починають вагатися, або переживають кризу. У такій спільноті вони будуть здатні розвивати в собі внутрішню свободу, а щойно тоді примати якесь рішення. Деякі з них або не можуть, або не хочуть зоставатися в своїх сімях; їх не влаштовує самотнє життя, обмежене помешканням чи кімнатою в гуртожитку. Їм потрібне місце, де вони зможуть сягнути внутрішнього визволення, опираючись на започатковані там відносини і дружні стосунки; де вони зможуть бути достоту собою, не прикидаючись і не намагаючись бути кимось іншим. Саме в таких проміжних спільнотах вони зможуть також зайнятися якоюсь змістовною роботою, котра дозволить їм частково позбутися страхів,  що пригноблюють їх і не дають заглянути у глибини власної душі. Лише після того, як вони збагнуть, що Бог та інші люблять їх і що вони можуть принести чимало добра і радості в життя інших людей, перед ними почнуть відкриватися найпотаємніші закутки їхніх душ. Тільки тоді вони будуть вільними ступити на той шлях  у житті, який буде достоту їхнім;  їх підштовхують до цього не батьки чи люди, котрі їх оточують, і це рішення не буде реакцією на слова чи вчинки останніх; ні, вони зроблять справжній життєвий вибір, спричинений натхненням чи покликанням.

У наш час, коли бачимо стільки зради, розбитих шлюбів, напружених відносин, дітей, котрі гніваються на своїх батьків, людей, які не дотримують обіцянки любити одне одного, виникає потреба у появі все більшої кількості спільнот, що служитимуть для нас знаками вірності.  Спільноти студентів чи друзів, котрі збираються разом ненадовго,  можуть стати для інших знаками надії. Проте спільноти, члени яких неухильно дотримуються по життєвого завіту, укладеного з Богом, поміж ними самими і з убогими, є ще важливішими. Вони є знаками Божої вірності.

Іншим шляхом підтримки безробітної людини є духовне керівництво. Прийняти з уст духовного керівника важку правду про свій духовний стан можливо лише тоді, коли обидва (керований і керівник) перебувають на грунті віри. Духовний керівник, відчуваючи відкритість мирянина  до Божого слова, не боятиметься сказати йому все, що чітко бачить завдяки своєму досвідові й певному духовному інстинктові;  безробітний повірить навіть гіркій правді, усвідомлюючи що йдеться про його духовне зростання.  Але для того, щоб допомогти людині, яка переживає кризову смугу  у власному житті, роздуми й поради духовного керівника повинні бути віддзеркаленням життя, Божим словом. Духовний керівник говорить не від власного імені, а від імені Церкви. Саме церква дає йому місію, у межах якої він виконує своє завдання. Духовний керівник повинен слухати людина, яка йому довірилася уважно і з пошаною, вміти помічати у людині красу Божого образу. Навіть якщо ця людина зранена гріхом, то повинен бачити в ній ікону, яка потерпіла від умов життя, людської ворожості чи черствості. Повинен допомогти їй наблизитися до Бога, а не намагатися виховувати за власними уявленнями, роблячи з неї жертву свого керівництва. Сліпе сприймання порад духовного керівника, який не вміє простежити Божої дороги в людині й не вміє відчути стану душі, а бездумної наполегливо застосовує ті самі принципи до всіх людей однаково, може бути небезпечна. Прагнення вести всіх однією дорогою до досконалості не є ознакою мудрости, бо шляхи духовного зростання є різноманітні й незчисленні. Духовний керівник мусить бути неупередженим до власної духовної дороги, що дасть йому можливість бути відкритим для всіх шляхів, якими Бог приходить до людини. Наставник може супроводжувати мирянина у процесі зцілення тільки тоді, коли сам духовно зцілився.

Третім способом підтримки безробітних є допомога професійного психолога. Дуже часто коріння проблеми, які постають у зрілому життя знаходяться у дитинстві. З огляду на серйозні конфлікти з батьками, байдуже ставлення чи взагалі відсутність батьків у ранньому дитинстві, деяким людям довелося спорудити довкола своїх сердець потужні оборонні мури. Таким чином вони захищалися від болю, тривоги, самотності, почуття провини, розчарування та гніву, які могли б переповнити і вбити їх, якби залишалися на поверхні свідомості. Людська природа підказує дітям: для того, щоб вижити, потрібно заховати увесь цей бруд у найдальші, найпотаємніші закутки свого єства і забути про нього. Проте внутрішній біль чи темрява, хоч їх і сховано у своєрідній могилі десь на самісінькому дні душі, продовжує цілком неусвідомлено владарювати над їхнім ставленням до інших та вчинками.  Власне в такий момент ці люди потребують більш професійної, психологічної допомоги або ж особливої духовної підтримки. Їм потрібна особа, перед якою вони зможуть розкрити увесь біль, який їх терзає, усе, про що, либонь, забув їхній розум, але добре пам’ятає серце.  Тоді вони отримають змогу поступово вийти з-під впливу глибинних сил, котрі ними керували, чи, принаймні, краще їх зрозуміти і прийняти. Перед ними відкривається шлях до внутрішнього зцілення та цілісності.

Хотілося б закінчити наші роздуми розлогою цитатою відомого психоаналітика Карла Юнга: «Є багато випадків в яких одужання неможливе, якщо лікар сам у нього не ангажується (…) Вирішальним є те, чи лікар вважає себе одним із персонажів драми, чи навпаки – закривається власним авторитетом. У ситуаціях великої життєвої кризи, в екстремальні моменти, коли йдеться про бути або не бути, не допоможуть малі, хоч може й навідні поради, бо такі ситуації – це виклик для лікаря як людської істоти. (…) Як лікар мушу постійно запитувати себе: Яке послання передає мені пацієнт? Що це означає для мене? Якщо нічого не означає, то не маю за що зачепитися. Лише тоді, коли це глибоко торкає лікаря, він може щось зробити. «Тільки зранений зцілює». Якщо лікар ховається за панциром, то нічого не зробить ».

Сергій Бабляк,

Лікар-кардіолог кардіохірургічного відділення

 Львівської обласної клінічної лікарні

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.