Паломницько-просвітницька подорож на Жовківщину

 

            30.04.17 р. відбулася паломницько – просвітницька подорож членів і симпатиків АЛК з родинами в Жовкву – Волю Висоцьку – Крехів, про що повідомляли напередодні (24 квітня).

            Під час подорожі паломники відвідали храми, монастирі, історичні пам’ятки цих міст і сіл.

      Жовква – перлина України та Львівщини, місто з великою цікавою історією, багате історичими пам’ятками та старовинними храмами, було  закладене в 1597 р. на землях давньоруського поселення Винники, неподалік древнього міста Щекотів (Щекотин, тепер село Глинсько Жовківського району), яке згадувалося у Галицько-Волинському літописі у 1242 р.

       Перша згадка в літописах про село Винники датується 1368 роком. Винники лежали на межі Звенигородського та Белзького князівств, через територію яких пролягли торгові шляхи з Галича та Львова на БелзХолм. Розташування поселення на торговій дорозі сприяло його швидкому розвитку. Після розпаду Руського Королівства (Галицько-Волинського князівства) і захоплення його земель Польщею наприкінці XVI століття (1588 р.) Винники перейшли у власність гетьмана Станіслава Жолкевського, який згодом одержав королівський привілей Зиґмунта III Вази на будівництво нового міста та на право назвати нове місто Жовквою (1603 р.).22 лютого 1603 р. місту було надано Магдебурське право.

      Жовква збудована за принципом «ідеальних міст» доби Ренесансу. До видатних історико-архітектурних ансамблів відноситься добудова історичної Ринкової площі (сучасна пл. Вічева) із замком 1594 р., костелом Св. Лаврентія XVII ст., Василіанський (XVII–XX ст.) і Домініканський (XVII–XVIII ст.) монастирі. Високу художню цінність мають зразки дерев’яного зодчества, збережена на території колишніх передмість та синагога в стилі Ренесанс.

Костел святого Лаврентія збудований у 1606–1618 роках на штучному насипі, закладеномуполоненими турками,якродовий мавзолей родини Жолкевських та пантеон лицарської слави. У підземеллі похований Станіслав Жолкевський, його дружина Реґіна з Гербуртів зі сином Яном, родина Даниловичів, батько короля Якуб Собєський, королевичі, державні секретарі, настоятелі, меценати храму. За кількістю і значимістю поховань видатних діячів Польської держави костел часто називають «Малим Вавелем».

Храм вважають найбільшою, найгарнішою, найбагатшою спорудою Жовкви. Його дзвіниця отримала назву «малої Пізанської вежі» (трохи перехилена).

Костел будував Павло Щасливий, після його смерти (1610 р.) — Павло РимлянинАмвросій Прихильний. Храм у формі латинського хреста в плані увінчаний візантійською банею, характерною для українських дерев’яних церков, прикрашений скульптурним фризом, багатьма декоративними елементами, скульптурою Архангела Михаїла на фронтоні та сиґнатуркою над вівтарною частиною. Головний вхід обрамлений білокам’яним різьбленим порталом із зображенням апостолів Петра і Павла, святих Лаврентія та Станіслава, євангелистів та Христа Вседержителя в оточенні ангельських голівок і орнаментів. Цей портал вважається одним із найкращих ренесансних порталів України та Польщі.

Ще однією ознакою храму як пантеону лицарської слави є живописні полотна XVII століття авторства Шимона Богушовича, А.Стеха та  Мартіно Альтамонте («Битва під Віднем»), які зображали бойові подвиги С.Жолкевського та Яна ІІІ Собєського. Зараз вони містяться в експозиції музею «Олеський замок».

 Колись у храмі знаходився дуже добрий орган. З приходом радянської влади у храмі зробили склад добрив і на початку 1990-х виявилося, що орган кудись зник. У храмі є тільки його імітація та тривають роботи з відновлення.

Зараз тут знаходиться діючий Парафіяльний костел св. Лаврентія (пол. Kolegiata p. w. Św. WawrzyńcaРимо-Католицької Церкви в Україні. Костел перебуває у доброму стані, зокрема, завдяки опіці польської армії та відділу реставрації Варшавської політехніки.

Церква Василіанського монастиря збудована 1612 року на місці дерев’яної завдяки привілею Станіслава Жолкевського. Цей привілей підтверджував непорушність території, вільність у проведенні свят і обрядів, а також давав дозвіл збудувати муровану церкву.

У 1691 р. Ян III Собеський переносить до церкви із Молдавії мощі Івана Сучавського. Тоді ж до Жовкви прибувають монахи-василіяни, хоча відомості про їхнє перебування у місті вже є з 1682. При церкві закладають монастир, ігуменом котрого стає румунський філософ митрополит Досифей, що прибув, супроводжуючи мощі.

У 169799  жовківський художник Іван Руткович із різьбярами виконав іконостас. У 30-х рр. XVIII століття іконостас було продано до Нової Скваряви. У 30-х рр. ХХ століття митрополит Андрей Шептицький придбав іконостас для збірки Національного музею у Львові.

У XVIII столітті збудовано вежу. У 1895 було закладено друкарню отців Василіан. Решту споруд добудовували аж до початку XX століття. Також на початку XX століття відбулася перебудова храму за проектом Едгара Ковача, професора «Львівської політехніки». Від давніших часів залишився тільки ренесансний білокам’яний портал бічного входу.

Теперішній розпис церкви з 1932 по 1934 створював Юліан Буцманюк. Розпис ідентифікують з українським бароко та окремо відзначають його оригінальність. До прикладу, на одній фресці зображено козаків, які принесли дари новонародженому Ісусу, а на іншій — Акт Злуки із зображеннями відомих політичних та громадських постатей того часу (в радянський час була частково затерта, в наш час була законсервована й чекає реставрації).

Недалеко від вівтаря лежать нетлінні останки мученика святого Партенія (†250), котрі у 1783 привезли з Відня. Вони замінили мощі Івана Сучавського, котрі повернули Сучаві на вимогу тамтешніх мешканців.

Святий Партеній поширював Христову віру серед римської язичницької знаті, за що був закатований і помер мученицькою смертю, яка не зламала його віри і піднесла до сонму святих у небі!

Мощі святого мають виняткову вагу для українського народу, а своєю давниною  перевершили  більше як 17 століть(!) Цей величний Божий дар є історичною й рідкісною духовною перлиною Церкви для всієї України.

Церква святого священномученика Йосафата постала вперше у 2-й половині ХУІ ст. й спочатку була дерев’яною, тому за деякий час згоріла. Така неприємна пригода повторювалася ще двічі. Тільки коли почали будувати вчетверте, то звели храм із каменю. Ранньобароковий костел було зведено в 1653—1655 році, за моделлю неапольських храмів на кошти Теофілії Собеської як усипальницю для її сина Ма́рка. В інтер’єрі дотепер збереглися надгробки Теофілії та Марка Собеських, виконані у другій половині XVII ст. відомим скульптором Андреасом Шлютером (1662?-1714). Келії постали у 1754-1792 рр. У тому ж 1792 р. храм набрав сучасного вигляду. Живописець К.Політинський розписав інтер’єр храму в 1903-1927 рр. Проте, до наших часів елементи зовнішнього оздоблення храму не збереглися. Також тут містилася чудотворна ікона Богородиці, нині перевезена до Варшави.

Тут також знаходяться залишки північно-східного муру, а навпроти входу (якщо стати спиною, то зліва), була Львівська Брама, коло якої стояло три дзвони цього храму — Марія, Яцек та Домінік. За часів Речі Посполитої,Австро-Угорщини та знову Польщі це був діючий храм. За часів радянської влади тут були казарми кількох полків, стайні (конюшня) і склад. Тепер  – це УГКЦ    святого священномученика Йосафата.

 Церква святого Лазаря.

Історія храму починається 1624 року, коли було збудовано дерев’яний костел. У 1627 році при костелі відкрили міський шпиталь для убогих. У 1735 році фундацією Якуба Собеського зведено муровані будівлі костелу і шпиталю. В 1861 році у відновлених будівлях ансамблю відкритий монастир феліціянок, який діяв до Другої світової війни.

З 1994 року в будівлі колишнього костелу відкрита церква святого і праведного Лазаря, що належить Українській Автокефальній Православної церкви.

Одразу коло замку протікає річка Свиня. За легендою, назву вона дістала через те, що в цій річці слуги гетьмана Жолкевського мили однойменних тварин.

Синагога, спочатку, в 1625 , була зведена дерев’яною, бо побудова була дешевшою і не потребувала дозволу на спорудження, на відміну від кам’яної. Проте відносно скоро вона згорає. І хоча у 1635 другий власник Жовкви Станіслав Данилович дає дозвіл на будівництво кам’яної синагоги на місці тої, що згоріла, нову синагогу починають будувати щойно лиш у 1692 за сприяння короля Яна ІІІ Собєського, третього власника Жовкви, та під керівництвом королівського архітектора Петра Бебера. Збудували нову святиню у 1698 р. у стилі ренесансу. Вона є однією з найбільших у Європі оборонних споруд у цьому стилі. Стіни синагоги оборонного типу, бо вона була, як підтвердили археологічні розкопки, розташована коло міського муру.

З другим приходом у Жовкву радянської влади, синагогу перетворили на склад. Хоча вона на той час вже не функціонувала, бо ще нацисти її закрили. Також під час німецької окупації споруда горіла, після чого фактично збереглися тільки стіни. Синагога відома у всьому світі. І не тільки тим, що її занесли у список Нью-Йоркського фонду світових пам’яток«100 пам’яток світу, що перебувають у загрозливому стані», завдяки чому у 2000 розпочалася реставрація і у майбутньому тут буде Єврейський центр Галичини. Відома вона тим, що на її манір будують синагоги в інших містах. Зокрема, до прикладу, у Тель-Авіві збудували декілька таких «жовківських синагог».

       Замок

Закладений засновником Жовкви С.Жолкевським у 1594 р., будувався до 1606 р. Павлом Щасливим. Також відомо, що на запрошення С. Жолкевського тут працювали такі відомі архітектори як Амвросій ПрихильнийПавло Римлянин, Петро Бебер.

За переказами, навколо замку знаходився сад дружини Жолкевського неймовірної краси, та до нашого часу він не зберігся. У 1606 за замком Жолкевським був створений звіринець, де розводили зубріволенівсарн, котрий існував тільки до кінця XVII століття. Цей звіринець дав назву одній із міських брам – звіринецька брама.

На фасаді замку були статуї перших чотирьох власників Жовкви: Жолкевських, Даниловичів, Собєських, Радзивіллів. У подвір’ї знаходиться будинок, у якому жили власники міста. Фронтальне крило служило арсеналом, конюшнею і житлом для солдат і прислуги. При конюшні знаходився каретний двір, а при арсеналі — кузня. Східне крило було житлом для численних гостей замку. В західному знаходилися замкові кухні, пекарнікомори. Перед цим крилом дубовим водогоном витікала в корито джерельна вода. У південному, палацовому корпусі, містилися приватні покої власника замку, скарбниця, парадні зали для офіційних прийомів. До них, на другий поверх, вели парадні сходи. Також до покоїв власника примикала каплиця, зведена 1640 року.

 У 1939—1941 рр. у Жовківському замку знаходився районний відділ НКВС, котрим було депортовано у Сибір сотні сімей українців і поляків, звинувачених у нелояльності до радянської влади, а також сотні людей ув’язнено.

У ніч за 26 на 27 червня 1941 року (за іншими даними, протягом 23—28 червня), перед захопленням Жовкви німецькими військами, енкаведистами було закатовано та розстріляно більше трьох десятків ув’язнених напередодні мешканців міста та навколишніх сіл. Віднайдені в камерах та кількох прихованих ямах на території та за мурами замку понівечені тіла було поховано у спільній могилі на площі Вічевій, поблизу замку.

Ратуша

Попередня ратуша була зведена архітектором Петром Бебером у 1687 році. Угорі на стіні ратуші знаходився сонячний годинник, а знизу — взірець аршину та напис: «Міра мірою, а продаж і купно згідно з часом». Її розібрали 1832 через аварійний стан і місцеві радники мусили провадити свої засідання спочатку в одному із будинків на вулиці Львівській, а потім у фронтальному крилі замку.

Сучасна ратуша збудована 1932, тобто через сто років після того, як розібрали попередню. Її звели за конкурсним проектом архітектора Броніслава Віктора на місці колишніх казарм та казематів. У передвоєнні часи з вежі ратуші міський сурмач опівдні виконував спеціально скомпоновану мелодію — «гейнал». Тепер опівдні дзвони годинника відбивають уривок гімну «Ще не вмерла Україна».

В наш час тут засідає місцеве керівництво Жовкви. З протилежного боку від Вічевої площі знаходиться т. зв. «Білий дім», у якому засідає районне керівництво.

У 2016 році за підтримки Європейського Союзу та ЛОДА було здійснено ремонт і модернізацію вежі ратуші та годинника. Відтепер годинник щогодини грає старовинний гейнал, а опівдні, за традицією, грає український гімн. В вежі працює історико-краєзнавча експозиція “Музей старого містечка” з виходом на оглядовий майданчик.

Дерев’яні церкви сакральної архітектури

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

Збудована на колишньому Львівському передмісті у 1720 коштом парафіян та королевича Костянтина на місці згорілої у 1717 році. Церква становить собою дерев’яну, тризрубну будівлю із цегляною добудовою — ризницею. Білокам’яне обрамлення вікон та портал перенесені сюди із розібраної замкової вежі.

У церкві знаходиться унікальний бароковий п’ятиярусний іконостас, що налічує приблизно 50 ікон, створений майстрами Жовківської школи малярства та різьби Івана Рутковича на початку XVIII ст. В іконописі втілено новаторський пошук — образи святих наділені елементами українського типажу. Іконостас виготовлений з  липи, його декор має глибоке різьблення, котре виконав Ігнатій Стобенський. У197879 роках іконостас було реставровано. Зараз церква належить УГКЦ.

21 червня 2013 р. на 37-й сесії Комітету Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО в Камбоджі церква Різдва Пресвятої Богородиці внесена до списку всесвітньої спадщини в числі 16-ти дерев’яних церков Карпатського регіону Польщі і України.

Церква збудована у 1705 на місці старої, також дерев’яної. У середині знаходиться унікальний бароковий іконостас, виконаний у 170810 рр. жовківським теслею Кінушем. Теперішні ікони виконані у 90-х рр.XVIIстоліття, а іконостас розписаний майстрами жовківської школи, провідної на той час у малярстві та різьбі, у 171027 роках. Діяльність церкви відновлено у 1993 р., а реставрацію іконостасу здійснено у 1996 р. коштом Отців Василіян, котрі й опікуються храмом.

  Церква Святого Архистратига Михайла, що в с.Воля Висоцька – одна з найдавніших дерев’яних церков Львівської обл., датується 1598 роком (написом на одвірку дверей). В церкві – унікальний іконостас, що походить з двох періодів: 1655 року – намісні ікони та празничковий ряд невідомих иалярів та 1688-1689 рр. – апостольський ряд і дияконські двері (одні, а не двоє) пензля Івана Рутковича, а також настінні розписи 1611 р. Збудована церква з модринового дерева, тризрубна, одноповерхова.

Після відвідування церков та екскурсії по замку в Жовкві всі слухали Службу Божу у храмі Серця Христового отців ЧСВВ, які служив отець Корнилій Яремак. Всі молилися за мир в Україні, військових, які служать і оберігають Україну від ворога, поранених і полонених та наші родини. Після літургії була відправлена панахида за загиблими і померлими українцями в наслідок акції “Вісла”, 70-річчя якої відзначає в ці дні наш народ.

А далі  – був Крехів.

Крехівська обитель Святого Миколая Отців Василіян.

Зародженню чернечого життя у Крехові посприяли два ченці-священники Йоіл і Сильвестр, які прийшли на цю землю в перших роках ХУІІ ст. Звідки достеменно невідомо, поселилися спочатку в одній печері, потім – в другій, яка стала храмом, а через декілька років збудували дерев’яну церковцю Святих Петра і Павла, а коло печери – каплицю Благовіщення Пресвятої Богородиці. Невдовзі ченців побільшало, треба було будуватися і розвивати господарство і Йоіл і Сильвестр звернулись до Станіслава Жолкевського  – Белзького старости, про виділення землі під монастир. С.Жолкевський був першим фундатором майбутнього Крехівського монастиря. На жаль, точної дати заснування монастиря не знаємо через втрату фундаційної грамоти (приблизно на початку ХУ11 ст.). Згідно давнього переказу о. Діонисія Сінкевича місце на будівництво окремих церков і споруд монастиря Йоілові вказав, ударяючи посохом “богонатхненний старець Герасим, сліпий на очі, але свтлом небесним просвічений”. У Крехові працювали мистці: Діонисій Сінкевич (графічні роботи), Нікодим Зубрицький – гравер по дереву і металу (400 гравюр), живописець – Василь зі Львова(прізвище невідоме)  розписав  Преображенську церкву, особливу ікону Богородиці в намісному іконостасі. Першу церкву на новому місці Крехівського монастиря посвятив в 1633 р. митрополит Петро Могила.

Потім, ще за життя Йоіла, була побудована друга церква Св.Миколая Чудотворця . У добу козаччини монастир не раз переживав загрозу нападів турецько-татарських загонів, мусів будувати укріплення замість дерев’яних – муровані, з бійницями, вежами, валами і ровами. 1640-1650р.,1670 р.Крехівський монастир пережив важкі часи козаччини, епідемію чуми (1770р.), внаслідок якої померли всі 20 монахів, вижив тільки сам ігумен о.Сільвестр Мальський; кризу після поділів Речі Посполитої. Було в цей час скасовано чимало монастирів, а Крехівський монастир залишився діючим тому, що чудотворні ікони Пресвятої Богородиці та Святого отця Миколая притягали до себе тисячі паломників.

Новий етап розвитку Крехівського монастиря почався від часу Добромильської реформи Василіанського Чину (1882 року) і до першої світової війни. Монастир поступово ставав культурно-освітнім і духовним центром Галичини. Тут була зібрана велика бібліотека, монастирський архів, де зберігалися релігійні хроніки, рукописи, листи українських гетьманів, польських королів, московських царів, татарських ханів, в т.ч. найстаріша друкована книга 1493 р., рукопис – Крехівський апостол 1563-1572рр. та ін..

Перша світова війна стала перешкодою в дальшому розвитку Крехівського монастиря, але ще важчих моральних і матеріальних збитків зазнав монастир внаслідок окупації Східної Галичини Польщею. В травні 1919 р. майно монастиря  було конфісковане, а більшість монахів інтерновано до концтабору в Домб’ю (Польща).Було пограбовано і вивезено бібліотеку, архів, цінні та сторовинні речі. Тільки за допомогою Апостольської столиці в 1924р. частину книг і речей повернуто, але найбільш цінні – пропали.

У міжвоєнний час монастир продовжував бути духовним осередком, школою виховання молодих монахів, паломницьким центром. За свою довгу історію монастир пережив чимало лиха. Але найбільших втрат Крехівська обитель зазнала в ХХ ст.. Спочатку в 1919 р. від окупаційної польської влади, а потім – від більшовицьких вандалів, які знищили все цінне в монастирі, що недограбували польські жовніри. А з 1939 р. прийшли дні великого випробовування, з 1946 року замовкли дзвони крехівської дзвіниці майже на півстоліття. Монастир опустів: монахів насильно було вивезено в різні місця – одних засуджено на довголітнє заслання, інших – замучено у в’язницях. Осиротілий монастир пограбували, знищили його дорогоцінні, надбані впродовж століть  святі реліквії, бароковий іконостас ХУІІІ ст. з Миколаївської церкви порубали і спалили, а саму святиню сплюндрували і осквернили.

Лише 29 серпня 1990 р., після довгих років скорботи, духовного терпіння і мовчазного визнання своєї віри, прибули з Гошева до знищеного монастиря в Крехові перші василіанські новики, щоби продовжити Боже діло засновників цієї обителі та її великих провідників. Так до Крехова знову повернувся дух молитви, святості та монашого подвижницького життя.

Тепер монастир Святого Миколая є одним з найбільших у Василіанському Чині, чудовим духовним паломницьким центром не тільки Галичини, але й України.

В Крехівському монастирі ми відвідали джерело, монастирський цвинтар, дерев’яну церкву Св.Миколая, поклонились і помолились біля Чудотворних Ікон Крехівської Пресвятої Богородиці та Св.Миколая, що в храмі Преображення Господнього, та відслужили Молебень до Христа Чоловіколюбця.

 Після  Молебня бажаючі в урочистій обстановці в храмі в день жінок-мироносиць за участю о.Корнилія прийняли “Духовне всиновлення зачатої дитини” (присягу духовного всиновлення, обіцянку,щоденну молитву та десяток вервички).

 На завершення  отець Корнилій поблагословив і окропив  нас свяченою водою  та  уділив нам повний відпуст.

Відвідавши це чудове місце молитви, спокою і Божого благословення на наше повсякденне життя, повертались додому щасливі, забули про щоденні турботи, роздумуючи над тим,  який прекрасний наш край, які чудові в Україні святі місця.

1234567891011121314151617181988

 

                                                                                          Отець Корнилій Яремак ЧСВВ

                                                                                Леся   Луць